Йшли татари по долині
Та всі дівки половили.
Та всі дівки половили,
Та загнали на долину.
Стали вони миритися,
Дівочками ділитися.
Всім татарам по дівочці,
А одному бабка впала.
Він взяв до коника та прив'язав
Та й сам іде дорогою,
Та й сам іде дорогою,
Веде бабку терниною.
Привів її аж під свій двір:
Вийди, мила, надвір боса,
Вийди, мила, надвір боса,
Надвір боса, без пояса.
Було її та й не вести,
Було її там зарубати.
Нащо її та й рубати?
Вона буде кужіль прясти,
Вона буде кужіль прясти,
А очима гуси пасти,
А очима гуси пасти,
А руками мале дитя колисати.
Люлю, люлю, татарчатко,
А по дочці онучатко.
Твою матір згодувала
Та по писку витинала.
Мила цeє як зачула,
То вибігла з хати боса,
То вибіг ла з хати боса,
З хати боса, без пояса.
Чим ти, бабко, та й пізнала,
Що онуком його звала?
Скільки, бабко, синів мала,
Скільки, бабко, дочок мала?
Мала синів три соколи,
Мала дочку Парасочку.
Якого ти, бабко, села,
Якого ти, бабко, роду?
А я села Немирівни,
А я роду вдовиного,
Мала синів три соколи,
Одну дочку Парасочку.
В городечку вінок плела
Та за коси закладала.
Наїхали татарочки
Та й узяли Парасочку.
Ненько моя рідненькая!
Правда твоя щиренькая.
Чи тут будеш, чи поїдеш,
Чи поїдеш в свої краї?
Я не буду, я поїду,
Я поїду в свої краї.
Слуги мої дорогії,
Коні мої воронії!
Запрягайте коні в шори,
Везіть бабку в свої краї.
Бери, бабко, срібло-злото,
Бери собі ще й полотна.
Бери собі прохідную,
Не здибайся з татарами,
Щоб татари не спіймали,
У неволю не забрали.