Я вже звик повертатись додому і нічого не чути,
Я вже звик відчувати у грудях камінь легкий,
Увімкнувши Pіnk Floyd, забуваю про біди та муки,
Але разом із тим забуваю і хто я такий...
Я блукаю у власних бажаннях про долю щасливу,
Я вважаю потрібним з'їдати себе кожен день,
Через те, що не можу знайти свою любу та милу
Моє серце немов для Амура червона мішень...
Я відкритий для цілого світу, мов книга велика,
Де знаходяться дещо затерті життя сторінки.
Дехто бачить у ній просто речення, дехто лиш букви,
І лиш дехто уміє читати, читати її між рядків!
Хтось вбачає в особі моїй товариша, друга,
Що завжди допоможе вірну стежку знайти,
В мене також є рідні та друзі, що вкажуть дорогу,
Але хочеться, щоб по дорозі зі мною йшла ти!..
Залишивши позаду страждання, образи, нещастя,
Все спочатку, все знову для себе я розпочну,
І надії ніколи не втрачу, що якось зустріну ту,
З ким ніколи в житті не згадаю я про самоту.
А я на речі дорослі дивлюся очима дитини,
Я дивлюся крізь скло кольорове окулярів своїх,
Через те мене дехто не хоче сприймати серйозно,
Але й дехто вважає своїм, своїм мене серед чужих!
Я мов дерево в полі стою та борюсь проти вітру,
Вітру болю, страждання, що хочуть зламати мене,
Гілки гнуться додолу і трохи осипалось листя,
І лиш десь в глибині в мене квітка надії цвіте!
Я не знаю, чи є в тому сенс, що себе я картаю,
Відпустити не можу на волю проблему свою,
Але знаю, що сила бажання завжди посприяє
Оживити, омріяну серцем, думку мою!