Мій товариш до мене приходить вночі,
Він мене не будить, бо має ключі,
Він на кухні сідає, а я собі сплю,
Він там вірші складає, а я їх не люблю.
Та буває щось раптом насниться дурне
І встаєш, щоб здійснити невідкладне турне,
І до ліжка зворотню долаючи путь,
Я спитаю товариша: "А як тебе звуть?"
І він завжди називає ім'я,
Що ніколи не чув від товариша я.
Це ім'я кострубате, що ніколи не чув,
Я не можу згадати, бо одразу забув
І я знову лягаю, і сниться мені,
Що ми вдвох ідемо на далекі вогні,
І товариш не бачить обличчя мого,
Бо дивлюсь я на всесвіт очима його.
Простір, навколо простір,
А порожнечі нема...
В гості, до себе в гості
Нас кличе біла зима.
Все під снігом замовкло, тільки річка рида,
Щось бурмоче на броді скажена вода,
Ніч гартує свій морок і зірками бринить,
А на березі тому багаття горить.
Так горить, аж танцює, висвітлює ліс,
Ми йдемо до ріки крізь густий верболіз
І товариш мій входить спокійно в потік,
А мене замість нього смертний холод обпік.
Прокидаюсь я ранком і на кухню іду,
Там займуся сніданком, якщо їжу знайду.
Тільки сяду до столу, телефон дзеленчить,
Буде хтось безголовий мене розуму вчить,
Я веду з ним розмову, сам себе їдучи,
І все дивлюсь навколо - хто тут був уночі?
Раптом зирк на підлогу, там лежить біля ніг
Білий аркуш паперу чистий-чистий, як сніг...